Фондові збірки Національного музею історії України нараховують майже мільйон експонатів. Це світового значення археологічні та нумізматичні колекції, етнографічні збірки, колекції зброї, пам’яток декоративно-ужиткового мистецтва, рукописів, стародруків, творів живопису та графіки, реліквій національно-демократичних та соціальних революцій ХХ ст. Вони відображають історію України від найдавніших часів до сьогодення.

Філіалом закладу є Музей історичних коштовностей України, де зібрані унікальні матеріали з дорогоцінних металів і коштовного каменю. Особливу цінність мають шедеври із збірки скіфського часу, вироби давньоруських майстрів, твори українських ювелірів ХІV – ХХ ст. Відома в Україні та за її межами колекція єврейського культового срібла ХVІІІ – поч. ХХ століття.

Історія музею
Національний музей історії України розпочав свою діяльність у 1899 році як Музей старожитностей та мистецтв. Заклад заснували український археолог, етнограф і мистецтвознавець Микола Біляшівський (був першим директором музею), археолог Вікентій Хвойка та етнограф Данило Щербаківський. У 1904 році музей освятили і дали офіційну назву – Київський художньо-промисловий і науковий музей ім. государя-імператора Миколи Олександровича. Музей підтримували родини меценатів Терещенків та Ханенків. Вони фінансували археологічні експедиції, сприяли формуванню історичних та етнографічних колекцій. Щорічно заклад отримував пожертвування – предмети прикладного мистецтва, нумізматичні колекції, в складі яких був унікальний златник Володимира (перша золота монета Київської Русі). Із відомого замку Вишневецьких, що на Волині, до музею надійшло понад 20 картин. В 1909 році музею вперше було виділено річну субсидію, отже, після того він існував не тільки на кошти благодійників. Тоді в ньому було вже чимало експонатів – 15 тис. одиниць в археологічному відділі, 13 тис. одиниць – в етнографічному, 600 – в історичному, 400 – в художньо-промисловому і понад 1700 – в бібліотеці.

Після жовтневої революції 1917 року музей ще більше поповнився цінними експонатами за рахунок націоналізації приватних збірок. Під час відродження української державності в 1917-1919 роках музей намагались реорганізувати в національний, але ці спроби не були успішними.

Після встановлення в Україні радянської влади музей був оголошений власністю держави. В 1924 році музей став повноцінною науковою установою, при ньому працювала аспірантура. Під часу цього періоду там організовувалися епохальні виставки: фаянсових та порцелянових виробів Києво-Межигірської фабрики, українських килимів, українського портрету XVII- XX ст., посмертна виставка творів одного з найвидатніших українських митців нового часу – Григорія Нарбута, виставка «Шевченко на тлі його доби» та інші. Протягом 1934-1935 рр. музей перемістили на територію Музейного містечка в Києво-Печерській лаврі. Коли розпочалась Друга світова війна, найбільш цінні і унікальні експонати було евакуйовано до м. Уфи (Росія). Ті, що залишились в окупованому Києві, пізніше були переміщені до Педагогічного музею (нині міський Будинок вчителя). Багато колекцій (зброя, рукописні грамоти, нумізматика, скло, фаянс, тканина, археологічні матеріали) було вивезено нацистськими окупантами протягом жовтня-грудня 1941 р. та у жовтні 1943 р. Частину з них повернули до музею в 1947 році. Після визволення Києва музей відновив свою роботу в листопаді 1943 р. В травні 1944 р. його розмістили в приміщенні, де він знаходиться і дотепер – на вул. Володимирській, 2 в приміщенні колишньої художньої школи.

Історичні назви музею:
1919–1924 рр. — Перший державний музей
1924–1944 рр. — Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка
1944–1950 рр. — Державний республіканський історичний музей
1950–1965 рр. — Київський державний історичний музей
1965–1991 рр. — Державний історичний музей Української РСР
З жовтня 1991 року — Національний музей історії України.